Зустріч з Путіним і нові країни-переговорники: Що не так з «дипломатичним наступом» Зеленського –
Дипломатичне пожвавлення на Банковій скидається на спробу відвернути увагу громадян від відсутності ідей стосовно протидії агресору на фронті та чисельних внутрішніх проблем. Але дуже скоро безпідставність цього пожвавлення стане очевидною для всіх
Фото: flickr.com
Комусь могло би здатися, що в українсько-російському конфлікті Київ якщо не отримує одну перемогу за іншою, то впевнено крокує в бік кінця війни.
Російські війська відходять від українських кордонів. Ну, може не дуже швидко, і при тому не всі. Але відходять.
Президент України закликає переглянути домовленості 2015 року та долучити до «нормандського» процесу Велику Британію, Канаду та США.
Очільник української делегації в уже не зовсім мінській ТКГ Леонід Кравчук тішить публіку повідомленням про те, що «на останньому засіданні контактної групи наш документ, пропозиції ОРДЛО і пропозиції Росії були взяті до обговорення», український документ прийняли за основу, а керівник ТКГ, посол від ОБСЄ навіть назвав це історичною подією.
При цьому Зеленський повідомляє про готовність Путіна зустрітися – і дає доручення Єрмаку визначити спільно з росіянами час і місце для зустрічі на найвищому рівні.
Той, насолодившись ефектом від своєї заяви про те, що «відведення російських військ від східних кордонів України є результатом роботи президента Володимира Зеленського» (і навіщо нам НАТО з таким президентом?), напевно, готується до візиту до «білокам’яної». Вочевидь, забувши позавчорашні напучування віце-прем’єра Олексія Рєзнікова про те, що Зеленський їхати у Москву до моменту завершення війни просто не може.
Втім, якщо придивитись, то все виглядає не так радісно. При тому за кожним пунктом без винятку. Починаючи від військ, які поки що відходять далеко не всі. Продовжуючи тим фактом, що ні США, ні будь-який інший союзник України не погодився поки що «розширювати» своєю участю нормандський формат – не кажучи вже про участь у «мінських» консультаціях. А для подібних дій, слід нагадати, потрібна згода не тільки союзників, але й Росії.
Зустріч з Путіним, яку наразі російська сторона не підтверджує, теоретично, може й відбутися. Інша річ, що обговорювати з Україною проблеми Донбасу російський президент нещодавно настільки голосно і чітко відмовився, що навіть якби й хотів порушити свою обіцянку – то навряд чи наважився б. Тому якщо зустріч на найвищому рівні таки трапиться, хай навіть «на території третьої країни», як з Байденом, то говоритимуть на ній про «порушення прав російськомовних», «руйнування РПЦ в Україні», та інші досить фантастичні, але любі вуху російського президента речі.
При тому реальна безпекова ситуація на передовій деградувала до рівня початку 2020-го року, коли жодні «всеохопні» угоди про припинення вогню іще не діяли. А можливо, навіть трохи далі. В найкращому випадку, буде прийняте «Великоднє перемир’я» – але сильно довго після завершення свят воно навряд чи триватиме.
І якось вплинути на цей прикрий факт всі дипломатичні рухи команди Зеленського однозначно не зможуть. Що доволі скоро стане очевидним для всіх – включно з електоратом Володимира Олександровича.
І далі Банкова опиниться перед тим самим вибором, який наполегливо постає перед командою президента від самого початку його каденції. Вибором між капітуляцією – і черговим визнанням недоговороспроможності Москви, яке призведе до ескалації конфлікту.
Зараз, після всього, що трапилося впродовж останніх місяців, хотілось би вірити, що відповідь команди Зеленського буде передбачуваною. Хоча в політичній реальності завжди є місце для сумніву.
